https://rx.ua
32537
17:01 24.082021

Історія «Могутніх Угорців» – однієї з кращих збірних світового футболу

Спорт 3407

Володарі чотирьох світових рекордів, п’яти рекордів чемпіонатів світу, родоначальники «тотального футболу», збірна з найкращим дуетом форвардів в історії, «Золота команда», команда з найвищим рейтингом Ело за всю історію – все це стосується легендарної збірної Угорщини з футболу 1950-56 років.

Давайте трохи заглибимось в історію і пригадаємо, які ж причини стали основою для небаченого до цього часу футбольного феномену і як легендарна збірна стала жертвою великої політики?

Становлення «Могутніх Угорців»

Угорщина завжди вважалася сильною збірною на Старому континенті й підтвердженням цьому був її успішний виступ на Олімпійських іграх в 1912 та потрапляння в фінал ЧС-1938, де угорці, на жаль, поступилися італійцям.

Проте футбол після Другої світової війни багато в чому був схильний до впливу англійців, які вперто продовжували грати за схемою «W-M» (3-2-2-3), розробленою легендою клубу «Арсенал» Гербертом Чепменом ще в 1920-х роках. На той час багато хто вважав, що подібна тактика була розроблена спеціально, щоб зупинити іншу легенду клубу «Евертон» Діксі Діна, який забив 60 голів у сезоні 1927/28 – рекорд, який тримається в англійському футболі до цього дня.

На практиці ж ця схема виявилася не надто гнучкою, оскільки оголювала фланги і не дозволяла оборонятися великими силами, адже п’ятеро гравців попереду часто залишалися відрізаними від гри після грамотних закидів м’яча аж на половину поля суперника.

Тож після вражаючого успіху Арсеналу (п’ять чемпіонських титулів і два Кубки Англії за вісім років) багато інших англійських команд взялося за використання схеми «WM» у своїх побудовах команд на полі, однак ніхто не міг домогтися стовідсоткового успіху «канонірів», оскільки у них просто не було футболістів калібру Алекса Джеймса, який чудово справлявся з роллю інсайда або, як тепер більш прийнято казати, «плеймейкера».

Таким чином, незважаючи на несподівану і надзвичайно принизливу поразку в матчі зі збірною США в 1950-му, Англія, як і раніше, вважалася однією з найсильніших збірних у світі. Граючи із великою впевненістю в своїх силах і перемагаючи збірні, на зразок Італії та Португалії, англійці просто повинні були зустрітися з командою, яка за своїм тодішнім неймовірним потенціалом оскаржувала їхнє негласне звання кращої в Європі, – Угорщиною.

Тим часом збірна Угорщини з футболу виграла золото Олімпіади 1952 року в Гельсінкі, яка, до речі, виявилася дуже вдалою для угорців, котрі в загальному медальному заліку стали третіми після США і СРСР (завоювавши 16 золотих, 10 срібних і 16 бронзових медалей), і не програвала з 1950-го.

Тож історична гра двох збірних була запланована на 25 листопада 1953 і проходила на батьківщині англійців – на відомому стадіоні Уемблі, де господарі жодного разу не були «повалені» суперниками з континенту за всю її 90-річну історію. І навіть британські журналісти із властивим їм пафосом охрестили потенційну гру «Матчем століття».

«Дивіться на цього маленького товстуна. Ми розмажемо його команду!» – саме такими висловлюваннями рясніли напередодні матчу перші шпальти провідних англійських газет, які насміхалися над комплекцією великого Ференца Пушкаша. І зарозумілість англійців ще більше зросла після нічийного результату в матчі Угорщини зі збірною Швеції, який пройшов у Будапешті 15 листопада.

Але те, що сталося вже через десять днів на очах у 105-тисячного натовпу, що зібрався на Уемблі, шокувало глядачів і перевернуло всі тогочасні уявлення про футбол, в який грали на Британських островах майже ціле століття. «Могутні Угорці», на чолі з їхнім капітаном – «маленьким товстуном», буквально знищили хвалену збірну Англії з рахунком 6:3. Ту саму збірну, де грав на той час кращий півзахисник світу Біллі Райт, «джентльмен» та перший в історії футболіст, який удостоївся лицарського звання, Стенлі Метьюз і майбутній тренер – чемпіон світу сер Альфред Ремзі.

Саме тоді, граючи за небаченою раніше схемою 2-3-3-2, угорці на повну використовували свій атакуючий тріумвірат в особі Ференца Пушкаша (дубль) і Шандора Кочіша на вістрі атаки і трохи відтягнутим назад Нандором Гідегкуті (хет-трик), який під час всієї гри то висувався вперед, на роль центр-форварда, то грав плеймейкера.

І слід наголосити, що такими своїми переміщеннями Нандор неабияк заплутав обох півзахисників-англійців – Райта і Джонстона, які постійно були змушені залишати свої позиції, даючи таким чином простір для дій Пушкашу і Кочішу, котрі частенько зламували англійську оборону, і куди тут же кидався другим темпом Гідегкуті. При цьому футболісти збірної Англії так і не змогли зрозуміти, кого їм слід опікувати в тій чи іншій ситуації, тоді як легендарне угорське «тріо», ніби знущаючись, кружляло навколо них, постійно міняючись позиціями.

Однак англійці були дуже горді, щоб виконати хоч якусь роботу над власними помилками. Результат «Матчу століття» нічому їх так і не навчив, поразка була пояснена «недооцінкою суперника», а впевненість у тому, що англійські гравці перевершують усіх інших як у технічному, так і в фізичному плані, була тоді абсолютно непохитна.

І вже через півроку після епічної поразки на Уемблі, в Будапешті пройшов матч-відповідь, який закінчився для збірної Англії ще більш плачевно: угорці просто знищили родоначальників світового футболу з рахунком 7:1, і це стало найбільшою поразкою англійців за всю їхню історію.

Тоді Угорщина грала за схемою 4-2-4, трохи скорегувавши свою тактичну схему після першого матчу. А Англія знову розташувалася на полі згідно зі схемою W-M, не внісши жодних змін у власний малюнок гри, за що катастрофічно поплатилася.

В угорців знову спрацювало знамените тріо: Пушкаш і Кочіш оформили по дублю, Гідегкуті задовольнився одним забитим м’ячем, по голу також забили захисник Міхай Лантош і вінгер Йожеф Товт.

Угорська збірна на той час домінувала в Європі четвертий рік поспіль, не програючи з 14 травня 1950 року. Позаду вже були перемоги над найсильнішими командами континенту – Італією, Англією та Югославією, золото Олімпійських ігор – 1952 і перемога в Чемпіонаті Центральної Європи в 1953 р. У період із 1950 до 1956 рр. збірна зіграла 50 матчів, вигравши 42, звівши внічию 7 і програвши лише одну гру, правда, найважливішу: фінал ЧС-1954.

То що ж робило угорців настільки потужною та грізною силою?

«Легендарний дует» – Ференц Пушкаш і Шандор Кочіш

Розпочнемо з Ференца Пушкаша, який вважався кращим гравцем у національних збірних свого часу, забивши 84 голи в 85 матчах за національну команду. Його рекорд за кількістю м’ячів за європейські збірні був побитий іншим великим футболістом – португальцем Кріштіану Роналду лише в 2018 році.

Тоді лідера угорської команди, через його службу в армії, всі добродушно називали «Галопуючий Майор», і він ніколи не відповідав звичному нам образу чудового футболіста. Легендарний футболіст був не дуже високим, кремезним, з «бочковидними» грудьми, а також не дуже любив грати головою і правою ногою.

Але всі ці «недоліки» він із надлишком компенсовував ідеальним баченням гри, феноменальними навичками роботи з м’ячем і ніколи до того не баченим умінням прораховувати дії оточуючих його футболістів заздалегідь. Будучи лівшею, він забивав із будь-якої відстані і по будь-якій траєкторії, що зробило його одним із найвидатніших та найвпізнаваніших футболістів в історії. Недарма приз за кращий гол за версією ФІФА вже багато років носить саме його ім’я (FIFA Puskás Award).

До речі, кажучи про Ференца Пушкаша, не можна не згадати його фантастичну взаємодію з Альфредо Ді Стефано в мадридському Реалі, з яким вони стали головною рушійною силою «вершкових» у кінці 1950-х років. І окремою віхою цієї взаємодії є, напевно, фінал Кубку Європейських чемпіонів у 1960-му в шотландському Глазго проти франкфуртського Айнтрахта. Це був, мабуть, кращий матч у футболках «Реала» для обох форвардів, де Ді Стефано зробив хет-трик, а Пушкаш – покер (забив у одному матчі чотири голи!).

Партнер Пушкаша по дуету – Шандор Кочіш завжди знаходився в тіні лідера команди, незважаючи на те, що був неймовірно талановитим футболістом, який, до речі, забив 75 м’ячів у 68 іграх за збірну Угорщини. Він також став першим гравцем в історії, який зробив два хет-трики на чемпіонаті світу і гравцем із кращою середньою кількістю забитих м’ячів за гру в історії ЧС (коефіцієнт 2.2 – 11 голів за 5 матчів).

А його фантастична здатність забивати величезну кількість м’ячів головою, раз по раз виграючи повітряні дуелі у суперників, здобула Кочішу заслужене прізвисько «Золота голова».

Лише бразилець Пеле і партнер по національній збірній Ференц Пушкаш обійшли його по забитих м’ячах за збірну в ХХ столітті, але вони зіграли за свої національні команди значно більшу кількість матчів.

Після того, як Ференц був травмований на ЧС-1954, саме Шандор Кочіш став лідером збірної Угорщини, привівши її до перемог в «Битві в Берні» (чвертьфіналі проти потужної Бразилії) й «Найвеличнішій із будь-коли зіграних ігор» (півфіналі проти Уругваю, чемпіона світу 1950 року).

До відома, дует саме цих форвардів і сьогодні залишається неперевершеним в історії національних команд. У сумі вони забили за збірну Угорщини 159 м’ячів – абсолютно кращий результат у футбольній історії. При цьому, Ференц Пушкаш грав за угорців 11 років (із 18 до 29), а Шандор Кочіш – усього 8 (із 19 до 27). Обидва футболісти з легкістю могли б продовжити виступи за свою збірну, оскільки грали б у клубах на світовому рівні ще з десяток років, проте, на превеликий жаль, у футбол втрутилася велика політика. Втім, про це ми розповімо нижче.

Плеймейкер – Нандор Гідегкуті

Гра Нандора – це справжній плід інтелектуального сприйняття футболу, яким прославився тренер «Золотої команди» Густав Шебеші. Гідегкуті став першим у світі форвардом, який дозволяв собі опускатися до центру поля навіть під час атак, що було немислимим в архаїчному розумінні футболу 1940-х і 1950-х років. А Густав Шебеші разом зі збірною Угорщини безперечно зробили справжню світову революцію в застиглих тактичних схемах тих років.

Нандор Гідегкуті грав відтягнутого назад форварда на позиції, яку б зараз назвали позицією плеймейкера. Що важливо, захисники суперника просто губилися перед Нандором, оскільки не могли визначитися, яку ж роль на полі він виконує. А все тому, що він постійно переміщувався, йшов із центру нападу в опорну зону, на фланги, підтримував атаки другим темпом і незмінно виводив на ударні позиції Пушкаша і Кочіша. Тож, до прикладу, якщо захисники суперника намагалися опікуватися Гідегкуті, випускаючи з уваги інших форвардів, цим негайно користувався Пушкаш, а Кочіш відволікав на себе увагу інших гравців супротивника.

Нандор, як і всі гравці тієї команди, мав бездоганні навички контролю м’яча, а також славився своїми прокиненнями м’яча повз нічого не підозрюючих захисників. Гідегкуті був однією з ключових фігур угорської збірної, яка багато в чому була зобов’язана своїм успіхом саме йому.

«Тотальний футбол» із соціалістичним обличчям

Головною проблемою англійської схеми W-M була її фундаментальність, адже за кожним гравцем закріплювалося його місце на полі, що свідомо знижувало мобільність команди і відкидало можливість тактичних перебудувань. Угорці ж використовували схему 4-2-4, при якій, незважаючи на те, що у кожного футболіста була своя бажана позиція, гравці могли миттєво перебудуватися, що тут же створювало проблеми для противника, який просто не в змозі був встежити за цими змінами. Особливо це було помітно у випадку з лінією атаки, де форварди постійно мінялися місцями, забиваючи гол за голом із несподіваних для суперника точок.

Така тактика також спрацьовувала при несподіваних висуненнях уперед таких гравців, як Йожеф Божик, який вважався одним із кращих півзахисників у світі. Божик грав відтягнутого назад хавбека, проте часто долучався до атак і забігав уперед, відволікаючи на себе захист супротивника, після чого форварди другої лінії атаки спокійно забивали м’яч у ворота.

До слова, першою, хто успішно використовував цю тактику угорської команди, стала збірна Бразилії, яка грала за схемою 4-2-4 і виграла ЧС-1958 і ЧС-1962. А ще пізніше нідерландський тренер Рінус Міхелс трохи удосконалив цю схему і розробив знамениту філософію тотального футболу.

Один клуб як основа цілої збірної

Будь-який футбольний тренер скаже вам, що сильні клуби з великою кількістю власних вихованців у домашньому чемпіонаті – запорука успіху будь-якої збірної. Проте більшість гравців угорської збірної, таких як Пушкаш, Кочіш, Божик, вінгер Золтан Цибор, воротар Дьюла Грошич грали за будапештський «Гонвед», який вигравав у ті роки чемпіонат країни п’ять разів. Тож закономірно, що тренер Густав Шебеші використовував столичний клуб як «кузню талантів» для збірної, а також як поле для експериментів із тактичними схемами, здебільшого цілком вдалими.

Спадок «Золотої команди»

Тогочасна збірна Угорщини стала, напевно, однією з небагатьох команд за всю історію футболу, які перевернули уявлення про сучасний футбол у роки свого розквіту. Чемпіонат світу 1954 року, протягом якого угорці обіграли дві кращі команди Америки, збірні Бразилії та Уругваю, повинен був стати для них тріумфальним, проте «найдраматичніший фінал в історії чемпіонатів світу», який шокував футбольний світ, поставив хрест на цих мріях.

Після тієї поразки навіть поповзли чутки про допінг у німецьких футболістів, а численні телерепортажі стверджували: гол Пушкаша на 87-й хвилині, коли рахунок був 3:2 на користь Німеччини, не зарахували помилково, бо ніякого офсайду там не було.

Після цього Угорщина, як і раніше, продовжувала домінувати в футбольному світі, не зазнавши жодної поразки за два роки. Команда взяла курс на ЧС-1958 Бразилії, її лідери були в самому розквіті сил і ніхто не сумнівався в майбутньому успіху збірної.

Однак цим планам не судилося збутися. Команда була, фактично, знищена вторгненням радянських військ в Угорщину восени 1956 року. «Братська допомога» угорському народу, від якої загинули тисячі цивільних, виявилася фатальною для багатьох сфер життя цієї маленької країни, в тому числі й для національної збірної з футболу.

Футболісти клубу «Гонвед», який самі в ті дні брав участь в американському турне: Пушкаш, Кочіш і Цібор – відмовилися повертатися на батьківщину, емігрувавши в країни Західної Європи і, таким чином, миттєво стали персонами нон-грата в соціалістичних країнах. Згодом Ференц Пушкаш стане футболістом мадридського Реала, Шандор Кочіш і Золтан Цібор перейдуть у каталонську Барселону.

Свій останній матч «Могутні Угорці», за іронією долі, зіграли саме зі збірною СРСР у Москві у вересні 1956, вигравши 1:0 і ставши першими в історії, хто зміг обіграти національну команду Радянського Союзу в домашньому матчі.

Збірна Угорщини першої половини п’ятдесятих років минулого століття, як і раніше, є володаркою багатьох непобитих рекордів: світовий рекорд за кількістю ігор поспіль, в яких було забито хоча б один гол (73), найтриваліший період без поразок (4 роки і один місяць), найвищий відсоток перемог протягом шести років (91%), найбільша кількість голів, забитих дуетом форвардів (159).

Крім того, саме угорці забили найбільше голів протягом одного розіграшу чемпіонату світу (27), з кращою в історії гольовою різницею (+17) та середньою кількістю голів за гру (5.4), а також здобули найбільшу перемогу в історії ЧС – 9:0 в матчі зі збірною Кореї.

Юрій КОПИНЕЦЬ

telega
Підписуйся на наш телеграм канал!

Підпишись на наш телеграм канал де кожна новина виводиться відразу після публікації. Будь першим у курсі подій.

Підписатися
Слідкуйте за нами у соцмережах
Головне