Як два закарпатські тренери з’ясовували стосунки в Кубку УЄФА

В історії закарпатського футболу є багато визначних подій, але та, яка відбулася в 2010 році, не має аналогу. Два закарпатські тренери з футболу зустрілися в протистоянні на Кубку УЄФА.

Боротьбу за вихід до наступного етапу вели команди м.Дьор (Угорщина) та м.Атерау (Казахстан). Угорський клуб очолював знаний в Україні та за її межами закарпатець Іштван Шандор. Казахстанським клубом керував наш земляк, відомий у колишньому футболіст Віктор Пасулько. За підсумками двох матчів перемогу святкували угорці. Ні до, ні після закарпатські тренери жодного разу в аналогічних протистояннях не перетиналися.

Наша довідка.

Іштван Шандор народився в 1945 році в с.Чепа на Виноградівщині. На професійному рівні виступав за команди «Спартак» (Житомир) та «Фрунзенець» (Суми). У складі житомирського «Спартака» став володарем Кубка України, за що йому було присвоєно звання «Майстер спорту СРСР». Після закінчення кар’єри гравця, тренував команди майстрів Сум, Ужгорода, Чернівців та Івано-Франківська. Пізніше – команд сусідніх Угорщини та Румунії. Нині працює у Футбольній академії Ференца Пушкаша (Угорщина).

Віктор Пасулько народився в 1961 році в с.Ільниця на Іршавщині. На професійному рівні виступав за команди «Говерла» (Ужгород), «Буковина» (Чернівці), «Чорноморець» (Одеса), «Спартак» (Москва). За збірну СРСР виступав із 1985 по 1989 років. У складі збірної СРСР у 1988 році став срібним призером чемпіонату Європи. У складі московського «Спартака» двічі ставав чемпіоном СРСР. Ще шість років виступав за німецькі команди «Фортуна» (Кельн) та «Брауншвейг». Тренерську діяльність Віктор Пасулько розпочав у аматорському клубі «Карслуе». У цей період проходить навчання і захищає диплом категорії PRO, що дало йому право працювати головним тренером збірних команд і клубів Вищої ліги. Із 2002 по 2006 рр. – головний тренер збірної Молдови. У 2007 р. – тренер ФК «Хазар» (Ланькарань, Азербайджан), у 2008 – ФК «Шуртан» Гузар (Узбекистан), у 2010-2011 – ФК «Атерау» (Казахстан). Із 2011 по 2014 – тренер ФК «Ордобаси» (Шимкет), у 2014-2015 – тренер-селекціонер збірної Греції (допомагав Отто Рехагелю). У 2016-2017 – тренер казахстанського ФК «Окжетпес». У 2018-2019 займався тренерською діяльністю в Італії та Люксембурзі. У другій половині 2019 переніс запалення легень із ускладненням, тож на даний час розглядає пропозиції команд, щоб найближчим часом знову піднятися на тренерський місток.

На Різдвяні свята Віктор Пасулько гостював у мами і брата Ярослава, які проживають у рідному селі нашого відомого земляка. Мені вдалося поспілкуватися з легендою закарпатського футболу.

– Вікторе Васильовичу, чи пам’ятаєте, як починали грати футбол?

– Чесно кажучи, навіть не знаю. Скільки себе пам’ятаю, стільки граю футбол. Спочатку вдома спав із м’ячем, потім грав із ранку до вечора, коли з друзями пас корів. Змагалися вулиця на вулицю. І взагалі, чого тільки не придумували! Потім нами серйозно зайнявся Уйгелі, який в Ільниці тренував зовсім юних гравців.

– А потім була Іршавська ДЮСШ?

– Так. Для мене це вже був рівень. Ми з ровесниками були горді, що грали на область. Потім я потрапив у збірну Закарпаття. Почалися виїзди за межі області. Я був щасливою людиною, бо жив футболом. У 1979 році Ернест Кеслер навіть запрошував мене на заняття із основним складом ужгородської «Говерли».

– Восени Віктора Пасулька призвали до лав Радянської армії.

– Я восени 1979 року опинився в спортроті однієї із львівських військових частин. Там зібралося багато талановитих молодих гравців від Житомира до Закарпаття. Йшов дуже жорсткий відбір у львівський СКА та команду політучилища. Пробитися до складу цих команд було неймовірно важко. Наді мною та Михайлом Іваницею навис «дамоклів меч» – обох могли відправити у військову частину, але нам неймовірно поталанило. В один чудовий січневий день 1980 року на території військової частини з’явилися Ви (на той час – начальник футбольної команди «Говерла» Ужгород), і, за згодою командира, частини, перевели нас до в/ч м. Ужгород, де ми приступили до тренувань. Ми з Михайлом дуже старалися, щоб знову не повернутися на попереднє місце служби.

(Від автора. У 1980 році діяло правило, що у кожній команді ІІ союзної ліги на полі повинен був перебувати 18-річний гравець. Заміну можна було проводити на його однолітка. Нам пощастило. Я, як начальник футбольної команди «Говерла» (Ужгород), звернувся до секретаря обкому партії, який курував команду. Він переговорив із командуючим ПрикВО, і нам віддали двох хороших гравців – Віктора Пасульку та Михайла Іваницю. Вони були кращими серед своїх однолітків того періоду в ІІ лізі української зони. Вирішити таке надзавдання в той період було надзвичайно важко, але нам вдалося це зробити).

– Після того, як Вам виповнилося 19-ть, потрапити в основний склад стало набагато важче.

– Так, тренер віддавав перевагу досвідченим гравцям, ми ж перебували на «банці» – на поле виходили інші 18-річні гравці.

– Після демобілізації з армії ваші з Михайлом шляхи розійшлися?

– Так. Іштван Шандор, який тоді очолював чернівецьку «Буковину» і добре знав мене особисто, запросив до себе. Михайло Іваниця отримав запрошення в Суми. У цих командах ми знову отримали можливість грати в основному складі. У «Буковині» в мене все складалося якнайкраще.

– Справді, Ваша кар’єра стрімко пішла вверх.

– Уже в середині сезону 1982 року я отримав запрошення від одеського «Чорноморця», який на той час входив до когорти провідних команд Вищої союзної ліги. Тренував команду відомий Віктор Прокопенко. Дуже швидко мені вдалося завоювати місце в основному складі.

– У 1985 році Ви отримали запрошення до збірної СРСР. Які враження залишив перший виклик?

– Тоді збірну тренував Едуард Малофеєв. При наявності висококласних виконавців, гра команди не вражала. Я спочатку у повідомлення про виклик не повірив. Подумав, що це «розводняк», яких у командах було достатньо. Жарти були супутниками життя команд. На базі команди мене поселили і одну кімнату з легендою радянського футболу Олегом Блохіним. Як футболіст, ця людина знала собі ціну. У «Чорноморці» я зрозумів, що потрібно багато працювати, щоб рости як фахівець. Едуард Малофеєв мені довіряв, і це додавало сил. Але напередодні чемпіонату світу 1986 року збірну СРСР прийняв Валерій Лобановський. Мене він у складі збірної не бачив. На жаль, на чемпіонат світу я не потрапив.

– У тому ж році Валерій Лобановський запросив Вас до київського «Динамо», але ви не прийняли його пропозицію.

– Так. Після закінчення чемпіонату світу Валерій Лобановський зателефонував мені і зробив пропозицію. Я попросив трохи часу подумати. У цей самий період я отримав запрошення від московського «Спартака» від Костянтина Бєскова. Обидва клуби були грандами радянського футболу: «Динамо» (Київ) та «Спартак» (Москва) у кожному чемпіонаті вели між собою гостру боротьбу за чемпіонське звання. У кожної команди був свій стиль гри. Я радився із багатьма фахівцями, який вибір зробити. Зателефонував і Вам, бо вважав і вважаю Вас серйозним фахівцем футболу. Не зважаючи на те, що Ви були відданим уболівальником київського «Динамо», Ви порекомендували мені прийняти пропозицію «Спартака». Мотивували тим, що мій стиль гри повністю підпадав під «спартаківську» гру. Ви сказали, що в Києві я можу не заграти, бо там повністю інша гра: «Це, Вікторе, не твоє», – і я поїхав до Москви.

– Перебування у «Спартаку» – це зірковий час у футболу Віктора Пасульки?

– За три з половиною роки, що був гравцем «Спартака», ми двічі завоювали золоті медалі чемпіонів СРСР. Рівень футболу був напрочуд високим. Конкуренція – неймовірна. «Динамо» (Київ), «Спартак» (Москва), «Динамо» (Москва), «Дніпро» (Дніпропетровськ), «Динамо» (Мінськ), ЦСКА, «Торпедо» (Москва), «Карпати» (Львів), «Чорноморець» (Одеса), «Кайрат» (Алма-Ата), «Пахтакор» (Ташкент), «Жальгіріс» (Вільнюс), «Зеніт» (Ленінград), «Арарат» (Єреван), «Динамо» (Тбілісі), «Нефтчі» (Баку). На жоден із цих поєдинків не можна було вийти розслабленим або недооцінити суперника. Стадіони від 50 до 100 тисяч були заповнені вщерть. При такій глядацькій аудиторії грати у півсили не будеш.

У 1987 році Валерій Лобановський запросив мене до збірної СРСР. Ми виграли путівку до фінальної частини чемпіонату Європи 1988 року. Сам чемпіонат був для нас вдалим, бо ми дійшли до фіналу. У вирішальному поєдинку нашим суперником була збірна Голландії. У фінальній частині в груповому турнірі ми обіграли голландців і вийшли з першого місця. Вони також зуміли піти в 1/4 фіналу з другого місця. Фінал чемпіонату Європи був фантастичним. Ми мали шанс здобути перемогу, але нам забракло «футбольного фарту». Спортивне щастя було на стороні голландців. Аде й срібні медалі були великим досягненням збірної СРСР. Ми стали однією з кращих команд Європи. Багатьох гравців збірної Союзу хотіли бачити в себе провідні клуби Європи, але у нас діяло Положення, за яким гравець віком до 28 років не міг переходити до зарубіжного клубу (саме завдяки цій квоті наш футбол займав провідні місця на європейському та всесвітньому рівнях).

Розмову вів Степан СЕЛМЕНСЬКИЙ