Калейдоскоп шахових чемпіонів Закарпаття

У зв’язку з пандемією коронавірусу жодних шахових турнірів на теренах нашої області зараз не проводиться і всі любителі коней та ферзів сидять удома. Тож виникла нагода здійснити невеликий екскурс у шахове минуле закарпатської шахівниці.

Найтитулованіший закарпатський шахіст, міжнародний гросмейстер Захар Єфименко

Про чемпіонські титули мріють тисячі, а здобувають їх одиниці. Адже сходження на найвищу спортивну вершину – це не раптовий збіг обставин, а результат кропіткої та виснажливої праці. Тож чемпіонів варто знати й поважати.

Ця публікація – своєрідний погляд на закарпатських обласних чемпіонів, так би мовити, з різних ракурсів. Минають роки, старі чемпіони забуваються, і було б непогано (певно, й цікаво) згадати деякі сторінки історії закарпатської шахівниці.

Найбільше чемпіонських титулів зібрав ужгородець Степан Стерчо, в активі якого шість перемог. Цей абсолютний рекорд не перевершений і сьогодні. По чотири рази виборювали першість Людвиг Візінгер і Роберт Орос з Мукачева, тячівець Олег Рутковський, а також Людвиг Чабіна і Юрій Довжик з Ужгорода. Тричі обласну спортивну вершину підкорювали ужгородці Володимир Рижонков та Аркадій Ворович, мукачівці Ростислав Лук’янчук, Олександр Федів і Василь Гуйван.

Щодо вікової статистики, то наймолодшим чемпіоном став найкращий наш шахіст за всі часи, майбутній міжнародний гросмейстер та олімпійський чемпіон Захар Єфименко. Коли в 1999 році він уперше виграв «область», йому було лише 13. Уже наступного року талановитий хлопчина поїхав у м. Краматорськ на Донеччину і вступив до знаменитої шахової школи Пономарьова, де за нетривалий час став одним із провідних гросмейстерів України.

А от найстаршим володарем титулу є Володимир Рижонков з обласного центру, який у 2017-му підкорив шахову Говерлу в 68 (!) років. Як тут не захопитися мудрістю давньої гри, що дозволяє демонструвати спортивний клас у такому поважному віці!

Найбільш «серійним» чемпіоном є військовий лікар з Виноградова Андрій Гуляр, який три роки поспіль (з 1946 по 1948) вигравав обласний турнір. По дві серійні перемоги здобули Людвиг Візінгер (1962–1963), Олег Рутковський (1964–1965), Леонід Столяров (1967–1968), Людвиг Чабіна (1970–1971), Степан Стерчо (1974–1975 і 1979–1980), Віктор Токарчик (1981–1982) та Юрій Довжик (1987–1988).

Тепер трохи географії. До початку 70-х років чемпіонами ставали представники різних регіонів, у тому числі й периферійних. Зокрема титулом володіли Андрій Гуляр та Чорногорський з Виноградова, Василь Деяк з Іршави, тячівці Олег Рутковський та Євген Жданов, берегівці Федір Панфілій та Каміл Найпавер. Але з 1973 року обласний трон «окупували» виключно ужгородці й мукачівці. Єдиний виняток – 2007-й, коли перемогу святкував виноградівець Володимир Кобаль.

Починаючи з 1946 року, обласні першості проводилися щороку. Лише в 1956-му змагання не відбулися через тривожні революційні події в сусідній Угорщині.

Щодо кваліфікаційного рівня. Троє закарпатських чемпіонів – Захар Єфименко, Володимир Охотник та Василь Шикула – у майбутньому стали гросмейстерами. Ще чотирьом підкорилася норма міжнародного майстра. Це Юрій Довжик, Олег Борічев, Віктор Бунда та Владислав Тіба. А двоє – Олександр Федів та Роберт Орос – стали майстрами ФІДЕ.

Цікавим є й аналіз регламенту змагань. У радянські часи система розіграшу була доволі громіздкою. Спочатку в трьох зонах (Ужгород, Мукачево, Рахів (Хуст, Тячів) відбувалися півфінали, які делегували своїх переможців до фіналу, де змагалися 16 гравців. Фінал тривав понад пів місяця. Підприємства, на яких працювали провідні шахісти, відправляли їх на змагання та ще й повністю зберігали заробітну плату. Шахові партії в ті далекі часи тривали п’ять годин. Потім робилася перерва, учасники відкладали партію, записували позицію на бланку й заклеювали в конверт. А наступного дня після кропіткого нічного аналізу поєдинок догравався. Можна лише собі уявити, якими виснаженими почувалися провідні шахісти після таких марафонських навантажень. На місяць-два зникало будь-яке бажання взагалі сідати за шахівницю.

За часів незалежної України формат фінального турніру змінився. Півфінали пішли в небуття, а фінал став проводитись у вихідні за участю всіх бажаючих без обмежень. Рекордним за масовістю серед таких турнірів став фінал 2009 року, в якому на старт вийшли 60 гравців.

У цьому плані варто відзначити, що формат фіналу ніколи не був застиглою догмою. Керівники шахового руху завжди шукали найоптимальнішу формулу проведення змагань. Ця тема навіть широко обговорювалася на форумі на сайті Мукачівського шахового клубу. В окремі роки проводився один масовий фінал за участю всіх бажаючих. В інші – грався коловий турнір десяти кращих гравців. Були й фінали з певними обмеженнями для низькокваліфікованих шахістів. Усі варіанти мали певні переваги та недоліки, тож ця тема є актуальною і сьогодні.

І на завершення огляду два цікаві епізоди з історії обласних чемпіонатів. Перший мав місце в 1969 році. Переміг тоді ужгородець Антон Озимок. Після завершення турніру до новоспеченого чемпіона підійшов його головний конкурент, любитель гострого слівця Людвиг Чабіна. Він чемно привітав переможця, а на завершення сказав: «Антоне, я тебе вітаю з подвійним святом!». «Чому з подвійним?» – здивувався Озимок. «Бо ти сьогодні став чемпіоном області вперше і востаннє!» Дивно, але це пророцтво здійснилося на сто відсотків: більше обласна шахова вершина не підкорялася Озимку ніколи.

Друга історія трапилася 2015-го. Міжнародний майстер Віктор Бунда кілька років поспіль вважався ледь не головним фаворитом обласних турнірів. Але для здобуття почесного титулу ужгородцю постійно не вистачало якогось очка або навіть пів. Тож перед початком фіналу 2015-го Віктор рішуче сказав друзям: «Усе! Якщо не виграю цього року чемпіонат, кидаю шахи!». Мабуть, шахова богиня Каїсса почула цей «крик душі», не схотіла втрачати одного зі своїх відданих шанувальників і таки допомогла йому нарешті здобути довгоочікуваний титул кращого шахіста Закарпаття.

Загалом чемпіонським званням протягом 73 років володіли 39 спортсменів. 15 із них, на превеликий жаль, у різні часи пішли з життя. Подальша доля Струпінського, Чорногорського, Столярова, Грибанова, Рутковського, Логунова та Малькова, які виїхали за межі Закарпаття, автору цих рядків невідома. Інші ж чемпіони й сьогодні продовжують шахову кар’єру.

Усі славні імена і живих, і померлих чемпіонів назавжди вписані в історію закарпатських шахів.

Аркадій ВОРОВИЧ