Закарпатка Елена Галас: «Важка атлетика – це здоров’я, краса та сила духу»

Коли вона виходить на помост, у атлетів завмирає серце та захоплює дух: завжди бездоганно зачесана, з гарним макіяжем та найкращою окрасою на обличчі – привітною сонячною усмішкою.

Саме такою я вперше побачила чарівну Елену Галас на чемпіонаті Закарпатської області з важкої атлетики. Змагання цьогоріч відбувались у Хусті в рамках відзначення Дня фізичної культури та спорту. Елена тоді показала чудовий результат, завоювавши першу сходинку на п’єдесталі пошани. А я вирішила будь-що зустрітися з цією непересічною особистістю для цікавої розмови.

– Елено, важка атлетика – це вид спорту, який донедавна вважався суто чоловічим. Та представниці прекрасної половини людства зламали цей стереотип, і ти, зокрема, яскравий тому приклад. Розкажи, будь ласка, як і коли почала займатися важкою атлетикою?

– У важку атлетику я потрапила випадково. Батько дуже хотів, щоб цим спортом займався мій брат, тож до одного з хустських залів я прийшла просто, як кажуть, з ним за компанію. Через цікавість навіть спробувала займатися, але не загорілася й облишила. Натомість повернулася до загальних занять у рідному селі Сокирниця, де регулярно відвідувала місцевий спортзал. Я завжди була спортивною, навіть брала участь у змаганнях із легкої атлетики. Через певний час, будучи вже студенткою, у 16 років повернулася до хустського залу й заново спробувала тренуватися у важкій атлетиці. Цього разу припало до душі. Відтак ось уже чотири роки я в спорті завдяки прекрасному тренеру Михайлу Кеміню та чудовій команді близьких за духом однодумців-важкоатлетів.

– Цікаво, а як рідні ставляться до такого захоплення штангою?

– Без ентузіазму (усміхається, – авт.). Брат залишив заняття, а батько все-таки покладав на нього надії, тож суттєвої підтримки від рідних я не відчуваю. Зате моє захоплення поділяє близький друг, який вірить у мене, мотивує чимшвидше здобути омріяне звання майстра спорту, розуміючи, наскільки це важливо для мене.

– Можливо, рідні хвилюються за твоє здоров’я, адже в суспільстві існує стереотип, що важка атлетика – це спорт суто кремезних чоловіків, але аж ніяк не тендітних дівчат?

– Фахівці вже давно спростували міф, що нібито важка атлетика псує фігуру та здоров’я дівчат і жінок. Спираючись на власний досвід, можу запевнити, що грамотні заняття важкою атлетикою з досвідченим тренером – тільки на користь. Звісно, ризик зазнати травми є в будь-якому спорті, ба більше, можна спіткнутися, ідучи по рівній дорозі й отримати перелом. Тому це все відносно! Особисто я мінусів від занять штангою не бачу.

– Як часто тренуєшся? Адже ти поєднуєш особисті заняття із тренерською діяльністю.

– Так, після закінчення 9-го класу Сокирницької ЗОШ I–III ст. я вступила до Закарпатського лісотехнічного коледжу на спеціальність «Економіка», але досить швидко зрозуміла, що це зовсім не моє. Тож вирішила продовжити освіту на факультеті фізичної культури та спорту Львівського університету. Я завжди мріяла спробувати себе й у тренерстві, тому, пройшовши стажування, влаштувалася на роботу в хустському фітнес-центрі. Наразі поєдную свої особисті заняття, а це 5 днів по 2–2,5 години (а бувають і подвійні тренування в період підготовки до змагань), з тренерською діяльністю.

Обидва процеси я надзвичайно люблю. Обожнюю свою роботу й підопічних, насолоджуюся кожною хвилиною тренування та з радістю передаю власні знання й енергетику.

– З ким легше працювати, дорослими чи дітками?

– Легше, звичайно, з дорослими, адже вони розуміють, для чого прийшли в зал, працюють на результат, зацікавлені в ньому. З дітками зовсім інакше. Так, нещодавно заміняла свого колегу на груповому дитячому занятті із загальної фізкультури. Зрозуміла, що тут треба брати цікавістю та динамічністю. Загалом дуже тішуся, коли батьки знають, наскільки важливими є заняття фізкультурою, адже це шлях до здоров’я, краси та сили духу.

– Які головні риси спорт виховав у тобі?

– Упевненість у досягненні поставленої мети, терпіння, наполегливість і відповідальність. Навіть під час карантину, коли зали були зачинені, я продовжувала тренування вдома, адже тіло вимагало повноцінного навантаження. Однозначно, спорт гартує й характер. Я повністю змінила свій світогляд. У ставленні до людей, які оточують мене, стала відкритішою, а головне – зрозуміла, що все в цьому житті залежить тільки від нас самих, від наших прагнень, роботи над собою. Ніколи не можна падати духом – у спорті треба бути на сто відсотків упевненим у собі, інакше просто неможливо досягнути гарних результатів.

– Твій особистий рекорд?

– На сьогодні мій особистий рекорд у ривку становить 59 кілограмів, у поштовху – 73 кілограми. Наразі хочу виконати норматив кандидата в майстри спорту, тому наполегливо працюю над цим, потім – майстра спорту. Вірю, що все в мене вийде!

– Дякую за розмову. Щиро бажаю здійснення всіх спортивних і не тільки мрій та надалі радувати своїх шанувальників переможними виступами!

Розмовляла Богдана КЛЕКНЕР