«Спорт – моє життя, а волейбол – моя пристрасть», зізнається закарпатський студент Михайло Скукіс

Для студента Ужгородського національного університету літня пора надзвичайно насичена, адже він гравець у пляжний волейбол.

Наш співрозмовник студент-магістрант факультету здоров’я та фізичноговиховання – Михайло Скукіс. Приязний молодик, який мріє грати на світових майданчиках та стати членом національної збірної України.

– Михайле, розкажи, чому спорт? Чому саме волейбол?

– Навіть не знаю. Я пам’ятаю, що хотів займатися цим з дитинства. Скоріш за все, любов до цього виду спорту прищепив мені батько, який є волейбольним тренером. Я часто спостерігав за тим, як проходять тренування. Коли був малий, то завжди кортіло приєднатися до команди на полі, але тато забороняв, аж поки мені не виповнилося десять років.

– То батько був першим тренером і наставником?

– Він був і залишається моїм тренером, порадником і прикладом для наслідування, завжди допомагає з вибором важливих турнірів, особливо закордонних, адже і сам неодноразово виступав на подібних змаганнях.

– Чи важко поєднувати навчання зі спортивною практикою?

– Та ні. Я ще в школі зрозумів, що своє життя поєднаю зі спортом, а навчання в університеті тільки допомагає в цьому. Завдяки різноманітним навчальним практикам на факультеті зрозумів, що до душі також тренерська діяльність. Ми були і в лікарсько-фізкультурному диспансері, і в навчальних закладах міста.

– А з дітьми легко працювалося?

– Я працював у Свалявській дитячо-юнацькій спортивній школі і мушу сказати, що з дітьми працювати легко, головне знайти підхід. Я строгий викладач, але розумію, що інколи потрібно проявити м’якість та поступливість, інколи – навпаки. Головне, щоб діти ходили на тренування із задоволенням, а не з примусу.

– Як ти оцінюєш рівень фізичної підготовки молодого покоління?

– На мою думку зараз діти слабші, і винувате цьому їхнє гіпертрофоване захоплення різноманітними гаджетами та технічними новинками. Їм вже не цікаво вийти на подвір’я і поганяти м’яча, вони просто «зависають» у телефонах. Єдине, що в них «качається» – це додатки на телефон. Можливо, тут є вина і батьків, і школи. Батьки, що не забороняють стільки часу проводити з телефоном в руках, а школи – що дозволяють їх носити у навчальний заклад. Коли я був на практиці, то бачив, що і під час уроків діти були занурені у свій гаджет, про уроки фізкультури ніякої мови і бути не могло.

– За період навчання в університеті у скількох турнірах ти взяв участь, скільки ігор ти провів?

– О, дуже багато! Я ніколи їх не рахував, і навряд є такі волейболісти, які ведуть статистику. Навіть, якщо підрахувати усі здобуті медалі та грамоти, точно не скажу. Та й не папірці та залізо роблять з нас хороших спортсменів.

– А яким досягненнями у спорті пишаєшся найбільше?

– Усе залежить від того, що вкладати у слово «досягнення». Ще до вступу в УжНУ я здобув звання «Кандидат у майстри спорту» з класичного та пляжного видів волейболу. Чимало разів грав на майданчиках чемпіону України у дитячій лізі, здобував призові місця. Також перемагав у чемпіонаті України в категорії до двадцяти років, а після – аматорській лізі. У складі університетської команди перемагав в Універсіадах. Ну, і звісно, виступав у закордонних турнірах.

– Де саме за кордоном тобі вдалося відіграти турніри?

– Здебільшого – в Словаччині.

– Що можеш сказати про рівень тамтешніх гравців?

– Скажу так, що українська, зокрема закарпатська волейбольна школа, значно потужніші. Однак не буду категоричним, адже і там зустрічаються сильні суперники, а в Україні – слабкі. Варто відзначити рівень організації турнірів, подекуди краще ніж Всеукраїнські чемпіонати.

– Це стосується фінансової частини?

– У більшій мірі. Участь у чемпіонаті України – дуже дороге задоволення. До прикладу, великі затрати тільки на дорогу до Харкова, а там потрібно десь жити та харчуватися. Вступні внески теж великі. Тому вирішив подивитися, що відбувається в Словаччині і потрапив на сайт волейбольної федерації. Туди виявилося їхати дешевше. У них діє система, якщо ти проходиш на змагання на наступний день, то вони організовують тобі житло.

– А чи є підтримка від міської чи обласної влади?

– Так, є, але її недостатньо. Фінансування не вистачає на усі тренувальні збори та виїзди на заплановані турніри. Звісно, це стосується усіх видів спорту, не тільки волейболу. Саме тому велику підтримку надають спонсори, меценати.

– Михайле, а вдається тобі отримувати фінансову винагороду після проведених ігор?

– Призовий фонд – звична практика будь яких змагань, спортивні не виняток. Повертаючись з закордонних турнірів я завжди маю кошти, або, принаймні, покриваю усі свої витрати. Однак, коли перемагаю в Україні – то повертаю собі трохи більше ніж половину потрачених коштів.

– Виходить, що в Україні на змаганнях ти витрачаєш більше?

– Цілком вірно. На змаганнях в Україні чимало витрачаєш на дорогу, поселення, вступний внесок, і, найцікавіше – ліцензія. Ти повинен заплатити 150-200 гривень, аби мати право взяти участь у турнірі. За кордоном такого немає. На змаганнях в Словаччині команда дає вступний внесок, до прикладу 20 євро. За це спортсмени мають воду, їх годують (1-2 рази в день), інколи наявні шведські столи з фруктами – тобто на харчування спортсмени не витрачають власних коштів. Ну, і проживання коштом організаторів, якщо проходиш далі. Що ми маємо в Україні: заплатили вступні внески (в середньому 300 гривень з людини), купили ліцензію, від організаторів отримали декілька пляшок води. Все. І це не одиничні випадки, це така культура і рівень організації.

– А що стосується твоїх ігор у Словаччині – де саме встиг побувати?

– Лише за останній рік грав у чотирьох волейбольних турнірах. Зокрема, з Кошиць, Стражского та Спішської Нової Весі наша команда привезла призові місця. Минулого року відвідав Міжнародні змагання у Земплінській Шираві, де наша команда виборола друге місце. Від цієї подорожі тільки позитивні враження.

– Скільки разів на тиждень ти тренуєшся?

– Взимку, восени та навесні я займаюся класичним волейболом і тільки влітку пляжним. Тому у всі пори року, окрім літньої, вдається займатися менше – тричі на тиждень, і це якщо пощастить. А влітку мої тренування відбуваються щодня за винятком днів після змагань та турнірів.

– Які в тебе плани із завершенням навчання в університеті?

– У першу чергу перегляд у команду Супер-ліги у Хмельницькому. У планах, звісно, чемпіонат Європи з пляжного волейболу, але до цього необхідно ще трохи часу. Поки чемпіонат України з пляжного волейболу в Рівненській області, потім Кубок України в Затоці, теж планую поїхати, і фінал чемпіонату України у Києві.

– Дякую, Михайле тобі за розмову! Бажаю успіхів та перемог!

Розмовляла Вероніка Кобаль,

Інформаційно-видавничий центр УжНУ