Якщо футболом на Закарпатті займаються майже в кожному селі, то автоспорт у нашому краї особливою популярністю похвалитися не може. Проте є люди, котрі гідно представляють нашу область на всеукраїнській арені.
Сергій і Вадим Трутнєви, Іван Данилишин, Анатолій Полікарпов та Віктор Чулей, працюючи в одній команді, досягають хороших результатів. Нам удалося поспілкуватися із пілотом ужгородців Вадимом Трутнєвим.
– Як ви прийшли в цей вид спорту?
– З дитинства захоплювався гонками, і виникло бажання почати ними займатися. Батьки були проти цього, але я наполягав. Згодом мама відвела мене на тренування, і мені страшенно сподобалося. Побачивши мої наполегливі старання, батько купив картинг. Саме картингові гонки були стартом моєї спортивної кар’єри. Я став майстром спорту в цьому виді. Згодом перейшов в автомобільний спорт (кузовний) і відразу ж у першій гонці, яка відбулася в Києві, переміг. Спробувавши себе в багатьох видах автогонок, я став 4-кратним чемпіоном України, 4-кратним віце-чемпіоном та тричі бронзовим призером різних видів гонок. Також здобув звання майстра спорту міжнародного класу з класичного ралі. Важливий мій здобуток – це три перемоги на етапах Кубка Європи в Ялті. У 2011 році я вирішив покинути спорт і більше часу приділяти своїй родині. І ось через п’ять років повернувся.
– Чому вирішили знову взяти участь у гонках?
– Це була ініціатива мого батька, та й сам я був не проти. Ми вирішили подати заявку на участь у змаганнях. Ставили перед собою ціль – здобути хороший результат. У підсумку я переміг на гірських перегонах «Трембіта» в с. Кривопілля (Івано-Франківська обл.) у класі «А-3» та зайняв третє місце в абсолютному заліку. Наступного дня був другим на гірських перегонах «Буковель» у класі «А-3». Наша команда за короткий проміжок часу виконала багато роботи. Причому починали ми майже з нуля. Тож не вдарити обличчям у бруд було справою честі.
– Автогонки – досить небезпечний вид спорту. Як ставляться рідні до вашого захоплення?
– Негативно. Мама, коли дізналася, що я покинув спорт, шалено раділа. На останніх змаганнях була присутня моя родина. Коли вони почули про проблеми, які в мене виникли перед стартом (відмовили гальма), то просто не могли на це дивитися, адже я прийняв рішення таки взяти участь у перегонах.
– Чи були у вас якісь важкі травми?
– Дякувати Богу, ні. Ще в ранній період кар’єри, коли займався картингом, мав проблеми із хребтом, через що й довелося покинути тренування.
– З якими труднощами найчастіше зіштовхуєтеся?
– У першу чергу це стосується фінансових питань. Сьогодні спорт у нашій державі занепадає й важко знаходити спонсорів, а автогонки – це найдорожчий вид технічного спорту, тож потребує чималих вкладень. До прикладу, на останні старти, у яких я брав участь, вийшло близько 40 гонщиків, так ось усі вони їхали за власні кошти, адже є фанатами своєї справи. Також важко, коли виникають певні неполадки з машиною, особливо перед стартом, тоді це тисне психологічно й важко сконцентруватися.
– Що можете сказати про автоспорт на Закарпатті?
– Раніше в нашому краї було більше спортсменів. Нині змагаємося тільки я та Степан Німець, також незабаром планує вийти на старт Олександр Прядко. У нас немає трас, де можна тренуватися, та й спонсорів важко знайти, тому така ситуація.
– Які якості, на ваш погляд, повинен поєднувати в собі спортсмен, аби досягти успіху?
– Насамперед має бути бажання. Потім потрібно ставити перед собою мету й цілеспрямовано йти до неї. Також необхідно дослуховуватися до старших колег, які вже мають досвід у цій справі. Це важкий спорт, тут за долю секунди потрібно прийняти важливе рішення, усе обдумати. Якщо є талант від природи, то обов’язково вдасться досягти успіху.
Олег МИКИТА