35324
15:31 28.062022

Лівія Фекете-Сербайло: «Я завжди хотіла бути корисною і щиро вірю, що маю допомагати людям почуватися здоровими та впевненими»

Спорт 3160

Понад чотири місяці війни внесли кардинальні зміни в наше уявлення про цінність і важливість життя, безапеляційний героїзм та безмежну підтримку людей навколо нас, відчуття звичайного комфорту і безпеки для наших найрідніших. Ми також зрозуміли, що допомога може мати безліч людських облич і варіацій, способів і не має обмеження в часі чи географії.

А наша сьогоднішня героїня – Лівія Фекете-Сербайло – якраз і є яскравим прикладом цього факту, адже, перебуваючи в Будапешті, за сотні кілометрів від її маленької батьківщини – невеличкого села Бене, що  на Берегівщині, вона придумала й організувала спортивні тренування для українських біженців, які живуть в угорській столиці.

Проводить заняття абсолютно безкоштовно і дуже рада, що може таким чином допомогти людям у першу чергу психологічно розслабитись, забути про жахіття війни та отримати позитивні емоції від тренування і спілкування із земляками, які теж вимушено покинули рідні домівки, рятуючи себе і своїх дітей від смертельної небезпеки.

«Маленькою я була дуже активною, постійно хотіла змагатися на рівні з сусідськими хлопцями-однолітками. Тому спорт є органічною та важливою складовою мого щоденного життя. Крім звичайної школи, батьки возили мене до Берегова на плавання, а також у музичну школу, де я займалася в класі грою на фортепіано та вокалом (маю голос меццо-сопрано).

Тож багато шкільних років паралельно навчалася і відвідувала спортивні секції, які були доступні на той час. Зокрема постійно змагалася за свій клас та школу, на уроках фізичного виховання допомагала своїм однокласникам виконувати різні нормативи. Бажання завжди працювати над собою і спортивна дисципліна дуже допомагали мені, адже я мала мрію стати корисною для людей і самодостатньою, щоб могти реалізовувати поставлені цілі.

Дуже багато в тренуваннях допомагав мій брат, який хоч і молодший, але завжди виступав мотиватором для мого поступу і прогресу, адже був успішним спортсменом.

Після школи я навчалася в Ужгородському музичному училищі. А потім постало питання, що робити далі. Яку освіту здобувати? Це важливе питання, бо воно вплинуло на все моє подальше життя. Я могла вступити в Будапешті до консерваторії на клас вокалу одразу на другий курс, але любов до спорту не дала мені цього зробити. Тому я стала студенткою факультету фізичного виховання і спорту (сучасний факультет здоров’я та фізичного виховання, – авт.) Ужгородського національного університету, кафедри фізичної реабілітації.

Мій досвід як тренера розпочався ще з тих часів, і він дуже допомагав мені, зокрема, фінансово. Я вже тоді почала підтримувати маму, яка залишилася сама.

Перші студентські роки були складними, бо я взагалі не володіла українською мовою. Однокурсники допомагали мені, перекладаючи лекції, і я їх буквально зубрила. Але за кілька років повністю вивчила українську мову і, як чуєте, попри те, що вже давно живу й працюю в Будапешті, розмовляю нею. Сьогодні це дуже позитивно впливає на мою роботу з людьми. Але про це розповім трішки пізніше.

Згодом я влаштувалася в Ужгороді на роботу до реабілітаційного центру, а потім до спорткомплексу «Дюна», де пропрацювала 6 років. Зазвичай я тренувала й сьогодні треную жінок і дівчат. Є й чоловіки та молоді хлопці, але, на мою думку, жінка має тренувати жінок, бо вона краще відчуває, що їм потрібно, які навантаження та вправи будуть більш корисними. Це і фізіологія, і особистий досвід. Також для мене важливо показати, що жінка чи дівчина має гарно виглядати і може це зробити, просто треба поставити собі мету. А також системно працювати над собою.

Мої тренування мультифункціональні, починаючи від звичайних занять для підтримки спортивної форми і кардіотренувань до кросфіту та інших. Я також читаю багато спеціальної літератури, щоб допомагати людям, які мають складні випадки. Наприклад, займаюся з 36-річною жінкою після інсульту. Ми вже працюємо 14 місяців, і вона зараз краще виглядає, ніж до хвороби. Дуже вдячна, бо до нашої роботи над поліпшенням її здоров’я відвідувала реабілітаційний центр і там їй не змогли допомогти. Для мене це були дуже відповідальні завдання й мета, бо мала буквально поставити людину на ноги.

Є ситуації, коли звертаються жінки з різними грижами, і це теж важлива та складна робота, бо до кожного випадку повинен бути індивідуальний підхід. Намагаюся бути чесною з людьми. Коли розумію, що можу допомогти, роблю це, але якщо відчуваю, що не зможу, то не буду їм брехати.

Я дуже вдячна Богу і людям, які навколо мене, зокрема моєму партнеру, за весь досвід і допомогу, адже я теж постійно вчуся на собі, на своїх відчуттях та враженнях, а вже потім передаю це через тренування. І люди це теж відчувають, бо це змінює і їх.

Уже досить тривалий час я проживаю в Будапешті. Чому так сталося? По-перше, мені як мамі двох чудових синів хотілося, щоб вони мали можливість отримати кращу освіту й можливості для самореалізації. І сьогодні я дуже рада, що вони, володіючи кількома мовами, почуваються набагато впевненіше та спокійно дивляться в майбутнє.

Крім того, моє особисте життя так склалося, що я отримала можливість переїхати до Угорщини і тут розпочати все по-новому. Спочатку було не дуже легко, але якщо ти працюєш над своїми мріями, навіть будучи дівчинкою з маленького закарпатського села, то все стає можливим. Я це постійно говорю і собі, і моїм клієнтам. «Ви можете практично все! Головне – повірити в це і почати постійно працювати над собою, над своїм удосконаленням!»

Фактично я була першою в Будапешті, хто став проводити функціональні тренування для російськомовних людей, яких ще кілька років тому тут було набагато більше, ніж україномовних. Але сьогодні динаміка змінюється, і моя українська стала дуже привабливою для багатьох, хто був змушений покинути свою домівку через російську агресію.

Чому я почала проводити щотижневі тренування для біженців? Це і складне, і просте запитання. З першого дня війни я дуже переживала за свою батьківщину, за людей, які потрапили в складні життєві умови. І постійно думала, як допомогти їм. Тож ідея почати проводити групові тренування для біженців, які наразі перебувають у Будапешті, стала моїм внеском у гуманітарну допомогу.

Я зрозуміла, що всі ці люди зазвичай мають вільний час у вихідні (найчастіше в неділю) і підлаштувала свій робочий графік під них. Уже далі з’явилася сторінка у фейсбуці та анонси про конкретний час і місце тренування. Ми робимо також постійні невеличні звіти й фотосесії, тож ви можете прочитати про всі тренування і побачити наші фото.

Займаємося в парку на відкритому просторі, де бігають дітки, люди відпочивають, влаштовують пікніки. Ця атмосфера теж допомагає розслабитися. Мені дуже приємно, коли на наші тренування приходять люди з багатьох куточків України, знайомляться між собою, ми разом тренуємося, а потім розмовляємо, ділимося різними ситуаціями, підтримуємо одне одного.

Усі тренування безкоштовні, і для абсолютної більшості це величезний плюс, адже їм і так фінансово та морально скрутно через вимушену відірваність від дому, родини, друзів та звичного способу життя. Жінки, які тут перебувають із дітьми без підтримки чоловіків, отримують можливість побути в приємній для них компанії, бо всі мають дуже схожі історії переїзду та емоції.

На мою думку, спорт здатний на дуже великі речі, бо після занять у всіх посмішки на обличчях і гарний настрій, а сумні спогади та нервовий стан відходять на задній план. Для мене важливо, щоб наші тренування давали людям відчуття, що вони вдома, де все рідне і звичне, де комфорт і ти можеш не переживати».

Юрій КОПИНЕЦЬ

telega
Підписуйся на наш телеграм канал!

Підпишись на наш телеграм канал де кожна новина виводиться відразу після публікації. Будь першим у курсі подій.

Підписатися
Слідкуйте за нами у соцмережах
Головне