Історія туризму на Закарпатті

Карпати – дивовижний регіон, що завжди приваблював туристів. Його унікальні природні умови і чарівної краси гори сприяли виникненню чималої кількості екстремальних видів спорту, таких як гірсько-пішохідний туризм, спортивне орієнтування, МТБО, різноманітні пригодницькі перегони, скелелазіння, гірський біг тощо.

Найактивнішим центром розвитку гірських видів спорту на Закарпатті в останнє півстоліття був обласний центр туризму, краєзнавства і спорту учнівської молоді, який 36 років очолював заслужений вчитель України Володимир Чепа. Досвідчений педагог зумів зібрати під своїм крилом талановитих ентузіастів, що приводили команди Закарпаття до успіху на численних змаганнях. Призерами всеукраїнських і міжнародних турнірів ставали учні Юрія Баша, Ярослава Давидовича, Марії Зихор, Олексія та Віри Ждановичів, Сергія Готри, Олександра Осійського, Ніни Расчупкіної і Ференца Гутлебета, а вихованці Олександра Цепурдея неодноразово здобували чемпіонські титули у всесоюзних першостях з туризму та чемпіонатах світу і Європи зі спортивного орієнтування.

Ну а хто ж із закарпатців був першим переможцем загальноукраїнських туристичних змагань?

Республіканські зльоти школярів проводяться в Україні з 1948-го. На жаль, навіть у столиці поки не вдалося відшукати протоколи тих стартів. Але у мукачівки Катерини Дезидерівни Попович зберігаються грамоти 1956 року за успіхи у Республіканському зльоті.

– У липні того року наша команда перемогла у ІІІ обласному зльоті юних туристів-краєзнавців, а вже у серпні у Пущі-Водиці, що під Києвом, у складі збірної Закарпаття ми брали участь у Зльоті юних мандрівників України, – розповіла вона, – Там були представники всіх областей України, а також учасники з інших республік. Під час зльоту проводилися змагання з різних видів туризму, естафети і краєзнавчі конкурси. Наша команда була серед переможців і кращих нагородили тижневою поїздкою до Москви. З мукачівців у тій делегації була я, як староста збірної, й Едуард Ніколов з паралельного класу, а також учні з Ужгороду, Виноградова, Берегова – всіх вже й не пам’ятаю.

– Хто готував вашу команду до тих змагань?

– У другій десятирічці, де я тоді навчалася, найпалкішим пропагандистом туризму був молодий вчитель біології Юлій Бучок. Походами він «захворів» ще у наукових експедиціях 1946-1951 років, навчаючись в Ужгородському університеті у відомого зоолога Іллі Колюшева. Юлій Федорович вів краєзнавчий гурток при Будинку школярів, що тоді знаходився на нинішній вулиці Ярослава Мудрого, поруч з приміщенням «Промінвестбанку». Регулярно ходив з учнями у походи, їздив з нами у веломандрівки. Активними членами того гуртка були Михайло Росул, Йосип Волонтир, Сенько, Кревцун, Іван Бутек…

Та для мене найкращим тренером був батько – Дезидерій Васильович Попович. Він був досвідченим педагогом, все життя присвятив дітям. Змалку водив нас у гори. Туристичного спорядження тоді було мало, то ми часто ночували у колибах, з гілок дерева споруджували курені-шалаші – привчалися жити в різних умовах. У групі панувала дисципліна й відкритість, жодних конфліктів не виникало.

1933 четвертий праворуч стоїть Д.Попович

Цього жовтня батькові виповнилося б 115 років – народився він 1902 року у Лецовиці. Після навчання в народній школі у Підполоззі, вчився в Ужгородській гімназії. У 1922-му отримав диплом Мукачівської учительської семінарії. Працював вчителем у Жденійові, Копинівцях, Грабові, Фрідешові, Порошкові, Середнім, Білках і в Мукачеві. Викладав географію і історію. Вільно володів угорською, чеською і російською мовами. Батько був активною і спортивною людиною. Під час служби у чехословацькій армії закінчив офіцерську школу, служив у полку гірської піхоти. По демобілізації, одночасно з роботою вчителем, був керівником добровільних пожежних дружин у селах, де працював. Пізніше навчався ще й у педагогічних інститутах у Сегеді та Львові.

У лютому 1946-го батька призначили директором Мукачево-Росвигівської семирічки (нині це ЗОШ №5), пізніше він викладав також у сьомій, шістнадцятій та дванадцятій школах.

З 1948 року – з часу відкриття на Свалявщині Міністерством освіти України Закарпатського республіканського табору юних туристів, під час канікул працював у ньому старшим інструктором.

– А де знаходився той табір?

– Спочатку він розташовувався на мальовничій галявині між селами Солочин та Голубине – на березі дзюркотливої Пині, неподалік заводу мінеральної води (навпроти того місця зараз збудовано санаторій «Кришталеве джерело»). Як він виглядав? Звичайні армійські брезентові намети, як кажуть, не першої свіжості. У кожному по чотири стандартних залізних ліжка. Щоранку ми милися у холодній річці, для приготування їжі воду брали з найближчої криниці, а вода там мінеральна, тож перші дні у багатьох були проблеми зі шлунком, зате потім мали сильний апетит. До речі, наступного року виповнюється 70 років з часу відкриття табору. То була перша і на той час найбільша дитяча туристична база в Українських Карпатах, діти до якої з’їжджалися зі всього Радянського Союзу.

Першим директором табору був киянин Володимир Васильович Нікольський, чудовий фахівець, альпініст, єдиний на той час в Україні майстер спорту зі спортивного туризму. Йому було вже за сорок, середнього зросту, мускулистий, спортивної статури – нічого зайвого. Колишній офіцер-топограф, ветеран війни, він і у таборі ввів жорстку дисципліну, кожен інструктор мав чітко виписані обов’язки, кожен знав, що йому робити. Ми на місці майже не сиділи: одноденний похід, триденний, потім – на тиждень… Між походами декілька днів перепочили і знову у мандри. Все тягнули на своїх плечах, майже всі гори в околицях обійшли.

З Нікольським було цікаво, він не чекав директив з Києва а організував роботу так, як сам вважав за потрібне. Стійкість, дисципліна, дружні стосунки, допомога і взаємодія – саме ці якості насамперед розвивали у вихованців. На території табору Володимир Васильович ввів місцевий час: у сталінські часи це було своєрідним викликом, але він наполіг, казав: – «Ми розташовані неподалік нульового меридіану, ми – у центрі Європи і ми не можемо жити за московським часом, підіймати дітей на 2 години скоріше». Навіть місцеві дівчата, що працювали на кухні, казали: – «Моя корова доїться за сонцем, а не за Москвою». І табір працював за європейським часом.

 керівники табору 1959 ліворуч Нікольський, у шляпі Пинзелик, четвертий правоуч Д.Попович

Саме Нікольський пізніше очолив новостворену Федерацію спортивного туризму України, а у 1963 році був головним суддею всеукраїнських змагань з орієнтування, що проходили у Каневі. Того ж таки року він став одним з головних організаторів Перших всесоюзних змагань зі спортивного орієнтування в Ужгороді.

До речі, завучем Республіканського табору понад 30 років був один з корифеїв дитячого туризму України, вчитель мукачівської СШ №3 Золтан Людвігович Пинзелик.

Батько робив у таборі до кінця 70-х років. Після 9 класу я вже допомагала йому як молодший інструктор з туризму. Мені довіряли наймолодшу групу. Працювала кожного літа й під час навчання в педучилищі, та й рік потому, як табір перенесли на перевал Уклин (тоді його називали Великий Розділ). Здається, це було у 1960 році. Принаймні у 1961 році Перший Всесоюзний зліт юних туристів-краєзнавців, в якому брали участь понад 2000 школярів, відбувався вже там.

Наприкінці 80-х табір перевели у село Осій Іршавського району і тепер він є структурним підрозділом Українського державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді Міністерства освіти і науки, і називається Центральним табором туристського активу учнів України.

Захоплення спортивним туризмом дало мені можливість познайомитися з чудовими і навіть унікальними куточками наших Карпат, цікавими пам’ятками, отримати задоволення від спілкування, знайти надійних друзів. Після закінчення університету я отримала фах педагога – викладача методики музичного виховання і працювала вже у мукачівському педучилищі.

Сподіваюся, що й наші здобутки послужать прикладом для підростаючого покоління, щоб хлопці і дівчата вели активний і здоровий спосіб життя, займалися спортом і туризмом, спортивним орієнтуванням і краєзнавством.

Записав Владислав Цепурдей

Унікальні фотографії 30-50-х років з сімейних архівів